Breaking news

«Я до Майдану хотів емігрувати, а зараз ні. У нас ще шанси є» – Роман Сініцин

Волонтера та Facebook-блогера щодня “бомбить” від подій в Україні. При цьому він називає себе вимушеним “порохоботом” і вважає, що владу зараз треба змінювати тільки в законний спосіб, один із яких – вибори.

– Романе, як почалася твоя волонтерська діяльність?

– Насправді вже роки півтора я нею активно не займаюся. Хіба що інформаційно допомагаю.

А почалося, як і у всіх, спонтанно. Ще коли наші з Криму виходили, ми допомагали не як волонтери, а власними грошима. Якісь знайомі пішли у 51-шу, 95-ту бригади. У травні 2014-го власних грошей стало не вистачати, і я просто опублікував номер карти. Ну і так воно пішло і поїхало…

Не думаю, що в когось з волонтерів була ціль стати волонтером. Це, можливо, зараз таке є.

Коли переїхали на Жилянську, почали приходити люди – це все було абсолютно стихійно. От приходить людина і каже: чуваки, я можу машини привозити з Європи. Окей – відкривається новий напрямок, який потім переростає в те, що ми завезли в АТО 150 чи більше позашляховиків. Люди приходили і просто робили свою роботу. І так якось воно все росло.

У якийсь момент я вирішив, що трішки, мабуть, вистачить, адже немає вже таких нагальних проблем, такої біди, як було у 2014 році. Тому почав відходити, більше займатися своєю роботою, якою займався до війни. Я сам – ІТ-ішник, інтернет-маркетингом займався.

– Читаючи твої пости у Facebook, розумієш, що в тебе загострене відчуття справедливості. Звідки це взялося?

– Мене просто дуже сильно “бомбить”. Особливо останнім часом.

Я громадянин, у мене доньці ще двох років немає. Мені небайдуже. Я до Майдану дуже хотів емігрувати, ми навіть планували. Потім, коли Майдан почався, я брав у ньому активну участь, у тому числі на Банковій 1 грудня 2013 року.

Зараз я емігрувати не хочу. Вважаю, що хоч у країні не все добре, але у нас ще шанси є. І думаю, що тою чи іншою мірою можна хоча б спробувати щось змінити.

Але останніх півроку майже кожного дня мене тупо розриває, жахливо “бомбить”, бо я бачу, що все рухається в якомусь трішки не тому напрямку, у якому ми думали.

– Виходить, ти не просто написав і забув, а й відслідковуєш долю героїв своїх постів?

– Намагаюся. Ще щось копаю, аналізую інформацію з відкритих джерел. Іноді не зовсім відкритих – колись якісь знайомі можуть щось “злити”.

– То от звідки ти береш ексклюзивну інформацію для постів?

– Насправді 90% інформації лежить на поверхні. Це називається “OSINT” – розвідка з відкритих джерел. Тобто, просто Google, державні реєстри. Іноді я можу когось попросити, хтось щось розкаже детальніше. От і все.

Тобто я не купую ці дані, чи ніхто мені особливо їх ексклюзивно не “зливає”. Це якось само собою відбувається.

Насправді, мети стати популярним блогером у мене не було. Є люди, які з цим возяться, купують собі ботів, наганяють підписників, лайки. У мене ніколи такого не було.

Хоча я розумію, як написати гарно, щоб воно зайшло.

– Тобто такої важливої ролі, як одразу після Майдану, Facebook уже не відіграє?

– У 2015 році ми активно писали про реформу поліції, бо брали участь у ній як члени атестаційної комісії. Уся ця ідея взагалі провальна насправді. Але тоді ми ще вірили, що атестація може відбутися. У результаті – ледве не 90% звільнених комісіями міліціонерів відновилися по судах.

Коли ще Хатія Деканоідзе була (екс-начальник Національної поліції України – УП), то вона якось реагувала. Було навіть пару резонансних звільнень – наприклад, заступник начальника поліції однієї з областей за те, що він мав “ватні” погляди, та інші.

Зараз – коли як. Я б не сказав, що воно якось дуже дієво працює. От у нас один із губернаторів, призначений Адміністрацією президента, копіює Рамзана Кадирова, та й узагалі незрозуміло звідки він взявся і що робив у 90-х. Усім по барабану.

– Тобі пропонували йти в політику?

– Неодноразово. Небагато, але були пропозиції піти в списки на місцевих виборах.

Проте я не сильно впевнений, що зможу щось змінити, будучи депутатом районної чи Верховної Ради. Розумію, що має набратися критична маса людей, які мають заходити в систему, змінювати її. Але в цій системі координат, як воно все відбувається, маю великий сумнів, що зможу щось зробити.

Мені здається, що зараз якоюсь мірою краще бути поза ситуацією, ніж у ситуації. Хоча я схиляюся перед нормальними людьми, які зайшли після Майдану в міністерства і до Верховної Ради.

Навіть банальне меркантильне питання – фінансове. Щоб займатися громадською діяльністю або політикою на повну силу, мені треба заробляти гроші. Як я на державній службі буду заробляти – не розумію. Я не зможу, на жаль, вижити на 10000 гривень.

У мене купа знайомих пішли в патрульну поліцію працювати. Впевнений, що вони не беруть хабарі. Але не розумію, як вони живуть. Це таке собі волонтерство.

Джерело