Breaking news

“Батіг випадково потрапив у вогнище. Так запах, що захотілося скуштувати. Не зчувся, як усього з’їв”

 Мають уже по 90100 років, але їхня жага до життя дивує. Дітьми пережили жахіття Голодомору, та не втратили позитив досі. Пам’ятають про ті часи. Мають досвід виживання і діляться ним, говорить етнографиня 36-річна Юлія Коцур. Працює ­заступницею генерального директора Національного музею ­Голодомору-геноциду.

Студенткою 2006-го почала їздити селами рідного Роменського району на Сум­щині та записувати свідчення очевидців Голодомору.

 Це було емоційно важко. Траплялися люди, які вперше розповідали про Голодомор комусь сторонньому. Згадуючи пережите, плакали. А я з ними. Часто не хотіли називатися, бо боялися: “Дитино, не пиши моє прізвище, ніхто не знає, що буде завтра”. Люди настільки були залякані комуністичним режимом, що про Голодомор остерігалися говорити навіть в колі сім’ї. Аж до здобуття Україною незалежності більшість не розповідали про це дітям чи онукам, щоб не наразити їх на небезпеку.

В торішній експедиції із 120 людей не було жодної, яка відмовилася б назвати своє ім’я чи прізвище. Проговорення травматичних історій з часом зцілює. Тепер рідко зустрічаємо тих, хто ніколи не розказував про Голодомор. Вони зрозуміли, що мають розповідати про геноцид, аби подібне ніколи не повторилося.

Найбільше дослідниці запам’яталися свідчення Федора Задереєва з міста Охтир­ка на Сумщині. Народився 1921 року. Голодомор пережив на Чернігівщині.

 Розповідав, що до трагедії люди в селах постійно спілкувалися, допомагали одне одному. Жили на віру. А після Голодомору почали доносити одне на одного, каже Юлія Коцур. Сам Федір Андрійович дотримувався заборони їсти скоромне в певні дні. Навіть боявся торкнутися молока. Але якось 1933 року почув запах печеного хліба в сусідів. Вистежив, коли погнали корову на пастівню, заліз у хату і вкрав хлібину. Потім три дні додому не повертався. Їв той хліб біля ставка і пив звідти воду. Людей довели до такого стану, що почали красти.

Українці вижили, бо ділилися останнім. Директор школи Василь Івчук із села Дударків на Київщині врятував 200 учнів. Домовився з керівництвом Дарницького м’ясокомбінату, щоб школярі після уроків пололи сільськогосподарські культури. Платили за роботу черпаком супу. Нещодавно працівники Музею Голодомору записали свідчення учениці Василя Івчука.

 До Музею Голодомору передали речі Олексія Воблого директора школи із села Піскошине Запорізької області, говорить Юлія Коцур. Він 1933-го організував харчування для школярів. Експонати допомагають розповісти про геноцид українців. Найцінніші ті, що мають родинні історії про порятунок від смерті. Від Марфи Коваленко із села Коровинці Роменського району отримали срібну ложку. Її дід служив у заможного поміщика. Коли прийшла радянська влада, сім’я поспіхом виїжджала. Розпарований посуд віддали діду та брату Марфи Данилівни. Серед подарованого були срібні ложки, сервізи, оселедниця. 1933 року вимінювали ці речі в Торгсині (магазин, де товари продавали за іноземну валюту або спеціальні бони, які видавали в обмін на дорогоцінні метали й каміння. ГПУ) у Ромнах на харчі. Обмін був нерівноцінний. Могли обманювати, обважувати. В борошно підмішували вапно. В родини із речей поміщика залишилася срібна ложка й оселедниця.

Під час розкуркулення теж вдавалося мало що зберегти. Парасковія Хоменко, 1927 року народження, із села Бакирівка Охтирського району на Сумщині, розповідала, що в її родині залишилася лише одна хустка. Мати запхала її доньці за пазуху. Решту майна конфіскували. Під час Голодомору хотіли обміняти річ на їжу. Але залишили як реліквію.

 Чоловік Агафії Чуб із села Перекопівка Роменського району зберіг її весільну сорочку. Жінка померла під час колективізації на початку ­1930-х, розповідає Юлія Коцур. Коли голодували, цінні речі обмінював на продукти. Сорочку не віддав, бо це була єдина згадка про дружину. До музею передала його донька Ганна. Навіть рідним не розповідала про її існування.

Під час Голодомору не вишивали. Щоб робити це, треба було наткати полотна. Не мали сил. Їх не вистачало, щоб поховати померлих. Закопували в спільних могилах.

 Старожили згадують про незвичні харчі часів голоду юшку з лободи, кропиви, пирію, млинці з жолудів, качанів кукурудзи, цвіту й листя липи, говорить Юлія Коцур. Зиновій Масло з Київщини розповідав, що з’їв батога, з яким пас телицю. Той випадково потрапив у вогнище і так запах, що його захотілося скуштувати. Не зчувся, як усього з’їв. Часто виварювали у воді шкіряні паски чи підошви взуття. На цьому відварі готували юшку. Після Голодомору люди стали запасатися крупами, олією й сухарями.